Останнім приватним власником будинку в Києві за адресою вул. Володимирська 41/27 до більшовицької окупації був київський 1 – ї Гільдії купець на ім’я Хаїм-Шулім Волков, який вів торгівлю цеглою, рибою, борошном, бакалією та смолою. Найбільшим же бізнесом Волкова стала на початку ХХ століття саме цегла. У 1906 році він взяв в оренду цегельні заводи С. В. Шахова та Ф. А. Сніжка. А вже в 1911 році Хаїм Волков став власником заводів у селі Корчувате, в Межигір’ї та в самому Києві.
З 1870-х років у Києві почався «будівельний бум». Київські прибуткові будинки, як і решта капітальної забудови міста, були споруджені винятково з жовтої цегли місцевого виробництва. Для цього застосовувалася синьо-зелена спондилова глина, що залягає потужним шаром у київських кручах над Дніпром та в долинах київських річок і ручаїв.
В нашому випадку мова йде саме про цегельні «Спадкоємців Сніжка». Це була ціла династія магнатів – Флорентин, Олександр, Андрій та Ілля Адамовичі Сніжки, які мали кілька цегельних виробництв поблизу сіл Нові Петрівці та Старі Петрівці й для яких використовували глину зі схилів межигірських круч.
Крім «строевого белого кирпича», на будовах Києва застосовували так звану «межигірку» – малоформатну вогнетривку червону цеглу, з якої було вимуровано всі печі й опалювальні груби в місті та за його межами. Виробництвом «межигірки» займалися переважно в селах Старі й Нові Петрівці Київського повіту. У 1911 році там було вироблено 11 млн штук «межигірки».
